8 березня 2018 року на Михайлівській площі Києва близько полудня збираються сотні людей, серед них — ветеранка феміністичної боротьби в Україні Ніна Потарська, правозахисниця Олена Шевченко, а також представниці різних жіночих організацій. З незвичного — десяток дівчат, які скромно стоять біля пам’ятника княгині Ользі з плакатами. Вони стверджують: фемінізм принижує жінку, а сама жінка мріє повернутися до традиції. На момент цієї акції одна з учасниць уже встигла отримати звання провідної української антифеміністки. З 2017 року християнську активістку правих поглядів Олександру (Лесю) Скляр можна було помітити на акціях проти ЛГБТКІ+ і Стамбульської конвенції. Щоразу вона всіляко намагалася продемонструвати публіці: хай куди веде нас Європа, все одно шлях української жінки один — кухня, діти, церква. Здавалося би, яким боком до сучасного суспільства гасло, яким активно послуговувались націонал-соціалісти? Але Олександрі вдається одночасно і вказувати жінкам на їхнє місце, як уявляли його собі нацисти, і, всупереч власним вимогам, активно включатися у політичну боротьбу проти «західних цінностей» емансипації.
Її бачили під час КиївПрайду, коли вона сама, вбрана у чорне, біля Оперного театру кидала в обличчя поліції листівки проти одностатевих шлюбів. Для громадськості на той час особистість Скляр залишалася загадкою: чи то майбутнє правого фемінізму, чи то місцева божевільна. Пролити світло на це питання допомогли її інтерв’ю, зокрема для видання TheBabel. На той час 25-річна Олександра стверджувала, що біологічно жінка не може бажати лідерства, що батько знає, якого нареченого обрати доньці, а покірність жінки — понад усе. Хоча говорила Скляр від свого імені, формально від того самого маршу 2018 року вона була очільницею жіночої організації з назвою «Сестринство св. Ольги». Група з’явилася несподівано, і, проіснувавши трохи більше за рік, так само несподівано зникла з публічного простору. Незабаром вакантне місце борчинь з фемінізмом дісталося іншій не менш загадковій організації — «Срібло троянди». Посилів у дівчат більше, ніж у попередниць: боротьба з проституцією, зброя для жінок і «природний відбір», який пояснює, чому парам не варто вдаватися до послуг сурогатного материнства. Але й тут, виявляється, не все так просто.
У всьому винні суфражистки
Якщо у 90-х роках в Україні фемінізм вважався маргінальним явищем, то в останні три роки про активну боротьбу жінок за права говорять в ефірах телеканалів, масово пишуть статті у глянцевих і не тільки виданнях, а будь-яка правозахисна організація вважає ледь не своїм обов’язком випустити дослідження про гендерну нерівність. Зовнішніми чинниками, що сприяють посиленню такого інтересу, можна вважати, наприклад, наймасштабніший «Жіночий марш» в історії США 2017 року, коли понад пів мільйона громадянок вийшли на вулиці, щоб висловити занепокоєння майбутньою дискримінаційною політикою новообраного президента Дональда Трампа. Або глобальні медіакампанії, що розкрили масштаб фізичного, морального і сексуального насильства (переважно) щодо жінок. Мова про рух #MeToo, а також його аналоги: #BalanceTonPorc, #ItWasMe, #IDidThat, #IWill, #NotGuilty, #ЯНеБоюсьСказати.
В Україні сплеск зацікавленості фемінізмом можна безпосередньо пов’язати з дискусією навколо Стамбульської конвенції (осінь 2017). Кількома місяцями раніше (червень 2017) відбулася низка акцій проти сексизму і харасменту в українських університетах. Але для українських правих чи не найбільшим тригером стали «Марші рівності». Від 2012 року різні групи українських активісток проводять марші, на яких представниці ЛГБТКІ+ спільноти можуть відкрито заявити про себе і привернути увагу до неврегульованих питань, що стосуються одностатевих пар або трансгендерних людей в Україні. Цю подію активно підтримують феміністки, які проблематизують патріархальність і концепцію гетеронормативної сім’ї, і це, вочевидь, обурює традиціоналістів.
Перший марш, який вдалося провести без масових інцидентів, відбувся тільки в 2016 році під наглядом понад шести тисяч поліцейських. Саме така кількість правоохоронців знадобилась, щоб захистити понад півтори тисячі учасниць і вгамувати запал їхніх супротивників. Зрозуміло, що для правих організацій таке придушення стало провалом, який вони вирішили компенсувати наступного року.
КиївПрайд-2017 призначили на 18 червня. У лютому 2017-го четверо людей, а саме юрист ВО «Свобода» Радислав Дутка, член ВО «Свобода» Михайло Кублій, молода письменниця Зоряна Лебедівна та заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Юрій Ноєвий створили «Центр правозахисту суспільства». Неформально цю організацію називають попередником «Катехону». «Катехон» з’явився в просторах мережі у квітні 2017 року. Про нього можна дізнатись зі сторінки у Facebook вищезгаданої Скляр. І хоч амбіції в активістів неабиякі, але зареєструвати організацію досі не вдалось — у базі Міністерства юстиції України формально «Катехон» не існує.
У низці журналістських розслідувань було проведено паралелі між «Катехоном» і однойменною організацією в Росії, створеною так званим архітектором «російської весни», який виділяв кошти на підтримку анексії Криму, фінансував проросійських бойовиків на Донбасі та є спонсором низки праворадикальних рухів Росії Костянтином Малофєєвим. Подібність вражає. Обидві організації виступають проти «ліберального засилля», не сприймають усе, що пов’язано з гендером, і вважають, що тільки суворий консерватизм — порятунок майбутнього. Різницю між дискурсами помітно в акцентах. Якщо російський «Катехон» стурбований також і світовою політикою, таємними товариствами та консерваторами, то українських православних «активістів» хвилюють лише питання ЛГБТКІ+, гендеру та фемінізму. Будь-який зв’язок із Росією українські традиціоналісти заперечують, мовляв це лише збіг.
У 2017 році Олександра Скляр працювала у ВО «Свобода» і мріяла створити альтернативну жіночу відповідь українським феміністкам, які зі своїми гаслами виходили на «Марші рівності». Ідею консервативної спільноти жінок, яка би виступала за тісний зв’язок з Богом і сім’єю, неофіційно підтримали як у ВО «Свобода», так і в «Правому секторі». Тож Скляр почала поступово розробляти прапор, концепцію і збирати у правих колах небайдужих дівчат. Спочатку у Скляр навіть виходило підтримувати роботу організації, але досить швидко всередині «Сестринства» почалися конфлікти.
За даними нашого джерела, головною причиною сварок між учасницями і їхніми прихильниками було розчарування в організації, викликане частково й абсурдними висловлюваннями Олександри. Наприклад, у 40-хвилинному інтерв’ю священнику Кам’янець-Подільської єпархії Римо-католицької церкви в Україні Миколі Мишовському Скляр стверджує, що ніхто не просив суфражисток виборювати право голосу для жінок — воно жінці не потрібне, як і навчання і, тим паче, участь у вирішенні політичних питань. Та й узагалі перша хвиля фемінізму, на хвилиночку, призвела до того, що жінок стали експлуатувати на підприємствах. На жаль, зізналася активістка, освіту вона все ж отримала, та й у політику вплуталася — це вона назвала «прикрою обставиною». Але сувора повістка Скляр, як об скелі, розбилася фактами з її біографії: релігією захопилася кілька років тому, з батьками не живе, дітей не має, а заміж вийшла лише нещодавно, вже після припинення діяльності «Сестринства».
Незабаром з’явилися нові дані про те, що «сестри» в принципі далекі від цінностей, які проголошують. Одним із доказів став конфлікт на сторінках Facebook навесні 2019-го, де «сестра» з ніком Божена Сингурин у коментарях до посту «Москва. Сохрани ТОП-места» написала, що влітку планує поїздку до столиці Росії. Скріншот коментаря миттю розлетівся по особистих сторінках праворадикалів. Одні просили її провідати полонених моряків, інші жартували, що це не поїздка з особистою метою, а буцімто відрядження в якусь недільну школу при Храмі Христа Спасителя, та й взагалі в усьому цьому відчувається рука Олександра Гелійовича Дугіна.
Поступово «сестри» стали полишати ініціативу Скляр. Навіть спроби її чоловіка, голови праворадикальної організації «Традиція і порядок» Богдана Ходаковського підтримати діяння своєї обраниці не увінчалися особливим успіхом.
Приборкай мене повністю
Рух «Срібло троянди» вийшов із тусівки навколо літературного клубу «Пломінь», розташованого в «Козацькому домі» у центрі Києва. Цю будівлю за часів Майдану використовували учасники протестів, а згодом вона стала таким собі штабом «ветеранського руху», до якого входять переважно азовці та нацдружинники. Громадську організацію «Студентський авангард», або «Пломінь», у 2015 році створили азовці Євген Врядник та Данило Яковлєв, а також партнерка Євгена Ганна Клокун. Четвертою людиною, яка долучилася до заснування, був Михайло Вадимович Звоник. У мережі інформації про цю людину практично немає, крім того, що працює Звоник інспектором патрульної поліції у місті Києві.
Саме Ганна Клокун, колишня членкиня праворадикальної організації «Реванш», нині перейменованої у «Традицію і порядок», 6 грудня 2019 року стала однією із засновниць громадської організації «Срібло троянди» — разом із Юлією Федосюк («Менада») і Віолеттою Матвейцевою. До слова, Юлія Федосюк — це саме та дівчина, яка восени 2017 року перетворилася на інтернет-мем, вийшовши на акцію ультраправих проти підписання Стамбульської конвенції з плакатом «Жінки мріють бути приборканими».
Однак варто визнати, що більше галасу все ж наробив двоюрідний брат Юлії Олесь Тарасович Маринович. Свою славу молодий член «Традиції і порядку» отримав через низку нападів на «Гендерний клуб» восени — взимку 2017 року. На той момент йому було лише 18 років, він навчався на другому курсі філософського факультету НПУ ім. Драгоманова. Крім двоюрідної сестри, у Олеся є ще один відомий родич. Його дядько — публіцист, правозахисник, один із засновників Української Гельсінської групи, віцеректор Українського католицького університету Мирослав Маринович.
Зараз «Срібло троянди» налічує близько 20 дівчат, але найвідоміші лише кілька імен. Наприклад, Герда Вебер. Їй 20 років і, як вона сама заявляє, п’ять із них були присвячені активній профеміністичній діяльності. До того ж не ліберальній, а радикальній. Але незабаром Герда розчарувалася, бо «під соусом рівності, усього прекрасного й миру в усьому світі тобі підносять зовсім деструктивні питання». Під деструктивним Герда має на увазі «трансгендерний дискурс і порнографію», що «не дуже адекватно по відношенню до жінок». Саме вона в організації активно займається темами заборони проституції і навіть випустила в травні 2020 року свій перший подкаст на цю тему.
Досить помітну роль в організації відіграє Анастасія «Френка» Комісар з Донецька. З появою «Срібла троянди» саме вона стала секс-кумиром для багатьох школярів, які захоплюються нацизмом. Дівчина виховує 8-річного сина та моделює жіноче вбрання. За нашою інформацією, батьком дитини став юрист «Національного корпусу» й «азовського руху» Євген Комісар із позивним «Детонатор». При цьому офіційний зв’язок між організаціями «Срібло троянди» заперечує.
Також до «троянд» приєдналася Олена Семеняка, міжнародна секретарка «Національного корпусу», членкиня Вищої ради партії. Фактично робота Олени полягає в координації українських ультраправих угруповань із закордонними соратниками. Прикладом її діяльності можна назвати міжнародну конференцію правих у Хорватії або націоналістичну конференцію Etnofutur III (організатор — молодіжне крило консервативної партії Естонії EKRE Sinine Äratus) у Таллінні взимку 2019-го, де Олена не тільки брала участь як слухачка, а й читала молодим ультраправим лекцію про етнофутуризм і Європу в епоху царизму. Крім цього, саме Олена допомогла голові організації «Вотанюгенд» і за сумісництвом солісту NSBM-групи «M8l8th» Олексію Льовкіну створити у приміщенні «Козацького дому» студію звукозапису і магазин, де відкрито продаються речі з нацистською символікою.
ЗМІ не раз пов’язували дівчат зі «Срібла» з «азовським рухом». Восени 2019 року «троянди» підтримали акцію проти визнання США полку «Азов» терористичною організацією. У соціальних мережах дівчата вітали «Азов» із шестиріччям. Незважаючи на очевидну взаємодію, «троянди» заявляють, що «Азов» не є їхньою дружньою організацією і їх нічого не пов’язує.
Увагу ЗМІ дівчата сповна отримали 8 березня 2020 року, коли в одній колоні з феміністками й іншими активістками несли труну з написом «Фемінізм». На думку «троянд», фемінізм давно мертвий, а те, що роблять з його трупом різноманітні організації в Україні, — не що інше, як некрофілія. Донести труну до Поштової площі, фінальної точки маршу, дівчатам усе ж не вдалося — біля Софіївської площі реквізит забрали поліцейські. У ситуацію втрутився депутат Верховної Ради й активний прихильник «традиційних цінностей» Святослав Юраш. Він звернувся до правоохоронців з вимогою пояснити, у чому полягало правопорушення. За заявами дівчат, з Юрашем вони співпрацюють тільки щодо просування шведської моделі врегулювання проституції в Україні. Хай там як, труну дівчатам повернули, за що вони подякували депутату в соціальних мережах.
Що пропонує «Срібло троянди» замість фемінізму?
Спочатку дівчата позиціонували себе як антифеміністки, про що свідчить попередній опис їхніх цілей на сторонці Facebook. Але після маршу 8 березня 2020 року відбувся ребрендинг організації в «жіночий рух», і в коментарях до акції з труною «троянди» активно писали, що «Срібло троянди» вже не антифеміністичне.
Розібратися у цьому оксюмороні допомагають матеріали, якими кілька разів на добу дівчата наповнюють свої сторінки й канали. Так, наприклад, вони вбачають коріння жіночої емансипації у грецькій міфології, роботах ідеолога неофашизму Юліуса Еволи та дослідника-містифікатора матріархату Йоганна Бахофена. Цей мікс вони приправляють живописом і фотографією.
До того ж дівчата відверто висміюють концепт бодіпозитиву, називаючи популяризацію моделей XL «несмаком, чимось огидним, лінощами і прямою шкодою для здоров’я». Ще цікавіше ставлення «троянд» до патріархату. Дівчата стверджують: жінка для сучасного чоловіка є кораблем, який нескінченно курсує між гаванями «повія» і «свята». Тому справжній чоловік при виборі жінки має керуватися почуттями і ставитися до неї з повагою, а не жити десятки років поза лоном офіційного шлюбу. Та й узагалі сучасна жінка має бути недосяжною femme fatale, сексуальною і привабливою.
Крім цього, «троянди» закликають інших жінок боротися за своє право на носіння зброї (в Україні немає жодного закону, який забороняє користування зброєю за гендерною ознакою), а не за фемінітиви та квоти на участь жінок у політиці. Також дівчата повністю відкидають концепт трансгендерності і право трансгендерних людей на інклюзивність.
Враховуючи усі ці висловлювання, а також тісну співпрацю «Срібла троянди» з ультраправими, можна сміливо стверджувати, що така діяльність організації фактично є антифеміністичною.
Парадокси українського антифемінізму
Активізм «Срібла троянди» явно суперечливий. Вони водночас агітують жінок залишатися жінками — і розвивають політичний суб’єкт, що складається з жінок. Заперечуючи наявність у суспільстві гендерної нерівності, вони відстоюють права жінок, хоч і роблять це, м’яко кажучи, дуже специфічно. Такі невідповідності вочевидь не відлякують їхню аудиторію.
А от заперечувані зв’язки з ультраправими організаціями — це набагато небезпечніше за комічність ідеології «троянд». Активізація антифеміністичних рухів в Україні досить тісно переплетена з ультраправими групами — і через особисті зв’язки, і через ідеологічну близькість. Піарячи праві ресурси і толеруючи злочини на ґрунті ненависті, «троянди» намагаються відбілити радикальних націоналістів.
Адже саме ці ультраправі угруповання намагаються зривати акції, вчиняють насилля і публічно принижують права та свободи переважно лівих і ліберальних активістів і активісток. Прикладом цього є нещодавній зрив ОдесаПрайду чи зрив виставки «Виховні акти» в 2018 році, яка критикувала ультраправе насильство. Того ж року відбулася низка нападів на «Гендерний клуб» — ініціативу феміністки Валерії Зубатенко, яка намагалася створити вільний простір для дискусій на тему жіночої об’єктивації, сексизму, гендерної ідентичності тощо. У 2018 році перед початком чергового «Маршу рівності» праворадикал Олексій «Сталкер» Свинаренко на своїй сторінці у Facebook оголосив полювання на учасниць заходу та пообіцяв призи за напади. Серед цілей для ультраправих — феміністки Анна Гриценко й Олена Шевченко. Раніше, ще у 2017 році, було скоєно напад на Фестиваль рівності у Запоріжжі, коли постраждали чотири учасниці, одну з яких госпіталізували з травмою голови. Всього за даними Групи моніторингу ультраправого насильства «Маркер» з жовтня 2018-го по червень 2020-го в Україні було скоєно щонайменше 34 напади на членів ЛГБТКІ+спільноти і феміністок.
Можливо, комусь здасться квазіемансипативною ідея, що жінки мають право боротися за те, щоб не боротися за свої права. Але культивація мізогінії, ігнорування злочинів проти жінок та активна підтримка тих, хто чинить такі злочини, аж ніяк не співвідноситься з інтересами українок, яких так палко запрошують на свій бік антифеміністки з «Срібла троянди» або колишні членкині «Сестринства».
Авторка: Анастасія Платонова