«Права‌ ‌людини,‌ ‌смерть‌ ‌ворогам!»: ‌ультраправі‌ ‌рухи‌ ‌та‌ ‌громадянське‌ ‌суспільство‌ ‌в‌ ‌ Україні‌

Сергій‌ ‌Мовчан,‌ ‌журналіст‌ ‌видання‌ ‌«Політична‌ ‌критика»

Щонайменше 6 років тому дискусія про ультраправих в українському суспільстві та їхній вплив на політичне життя країни перестала бути справою маргінальних дослідників та перетворилася на суспільно важливу. Чи то навіть геополітичну. Яка роль праворадикальних організацій у подіях на Майдані? А у війні на Донбасі? Є в Україні фашизм1Питання‌ ‌термінології‌ ‌часто‌ ‌стає‌ ‌наріжним‌ ‌каменем‌ ‌дискусій‌ ‌про‌ ‌правий‌ ‌радикалізм‌ ‌в‌ ‌Україні.‌ У крайніх‌ ‌випадках‌ ‌все‌ ‌зводиться‌ ‌до‌ ‌формули‌ ‌«Фашизм‌ ‌був‌ ‌в‌ ‌Італії.‌ ‌Вчіть‌ ‌історію».‌ ‌Автор‌ ‌свідомий‌ того,‌ ‌що‌ ‌між‌ ‌різними‌ ‌радикальними‌ ‌правими‌ ‌ідеологіями‌ ‌існують‌ ‌суттєві‌ ‌відмінності,‌ ‌а‌ ‌деякі‌ представники‌ ‌націоналістичного‌ ‌руху‌ ‌можуть‌ ‌засуджувати‌ ‌фашизм‌ ‌та‌ ‌нацизм‌ ‌і‌ ‌виступати‌ ‌проти‌ насильницьких‌ ‌методів.‌ ‌Але‌ ‌саме‌ ‌визначення‌ ‌«націоналісти» ‌стало‌ ‌головною‌ ‌самоназвою‌ ‌для‌ майже‌ ‌всіх‌ ‌правих‌ ‌організацій‌ ‌в‌ ‌Україні,‌ нехай ‌вони‌ ‌дійсно‌ є ‌націоналістичними ‌чи‌ ж ‌відкрито неонацистськими.‌ Та й ‌у‌ ‌лавах‌ ‌націоналістичних‌ ‌організацій‌ ‌може перебувати ‌велика‌ ‌кількість‌ радикалів,‌ ‌діяльність‌ ‌яких‌ ніхто не  ‌засуджує.‌ ‌Тож‌ у ‌цьому‌ ‌тексті‌ ‌слова «націоналісти»,‌ ‌«праві» ‌та‌ «ультраправі» ‌вживатимуться‌ ‌як‌ ‌синоніми.‌ ‌Слово‌ ‌«фашизм» ‌також‌ ‌використовуватиметься‌ ‌як‌ узагальнювальна ‌рамка‌ ‌для‌ ‌позначення‌ ‌різних‌ ‌ідеологічних‌ ‌напрямів‌ ‌правого‌ ‌радикалізму‌: фашизму,‌ ‌нацизму,‌ ‌неонацизму‌ ‌та‌ ‌інших‌ ‌дискримінативних‌ ‌ідеологій,‌ ‌але‌ ‌не‌ ‌поширюватиметься‌ ‌на‌ більш‌ ‌традиційні‌ ‌націоналістичні‌ ‌організації.‌ — чи це все вигадки Путіна? Відповідь на ці запитання зазвичай прямо залежатиме від того, кому ви їх поставите. Версії можуть бути діаметрально протилежними навіть для людей, які, в теорії, мають схожі політичні погляди.

Дивуватися тут немає чому. Українське суспільство після розпаду Радянського Союзу традиційно мало серйозні проблеми з розпізнаванням ідеологічних маркерів.‌ У‌ ‌вирі‌ ‌ж‌ ‌війни‌ ‌пропаганд‌ ‌орієнтири‌ ‌його‌ ‌політичного‌ ‌компасу‌ ‌збилися‌ ‌остаточно.‌ ‌Зачепило‌ ‌це‌ ‌й‌ ‌тих,‌ ‌хто‌ ‌мали‌ ‌б‌ ‌першими‌ ‌забити‌ ‌на‌ ‌сполох,‌ ‌— ‌громадянське‌ ‌суспільство,‌ ‌розквіт‌ ‌якого‌ ‌прийнято‌ ‌вважати‌ ‌чи‌ ‌не‌ ‌ключовим‌ ‌досягненням‌ ‌Революції‌ ‌гідності.‌

Звісно, розмова про фашизм в Україні починається не з 2014 року. Боротьба націоналістичного та «антифашистського» наративів сповна точилася ще за 10 років до того, під час президентської кампанії 2004 року. Після встановлення влади помаранчевої команди відбулася перша після 1990-х хвиля декомунізації та героїзації діячів ОУН — УПА на загальнодержавному рівні. Націоналістичні ідеї, герої та дискурси, що до певного часу були справою відносно маргінальних правих організацій, перетворилися на принципові питання великої політики, здатні мобілізовувати електорат набагато ефективніше за соціально-економічні проблеми. Усвідомили користь від гри на «антифашистському» полі й контреліти з Партії регіонів. У вересні 2009 року депутат, а згодом прем’єр-міністр Микола Азаров навіть створив «Антифашистський форум України». Щоб залякати своїх східноукраїнських виборців західними «бандерівцями», Партія регіонів непублічно фінансувала націоналістів із ВО «Свобода» (що ті, звісно, заперечують) та надавала їхнім спікерам чимало часу в прайм-тайм на підконтрольних телеканалах. Співпраця здавалася вигідною для обох сторін. У 2012 році «Свобода» вперше увійшла до Верховної Ради з репутацією «хлопців, що зможуть набити пики тим регіоналам». Присутність ультраправих у великій політиці було легітимовано.

До 2014 року відбулося й чимало випадків ультраправого насильства. Але тоді за контроль над вулицею правим доводилося конкурувати з анархістами, іншими справжніми антифашистами та, у деяких містах, представниками проросійських організацій. Успіхи націоналістів під час силового протистояння на Майдані та їхня участь у військових діях на Сході кардинально змінили цю картину. Монополія на вуличне насильство цілковито відійшла до ультраправих груп, що перетворилися на один із важливих факторів у політичному житті країни.

Як визначити ці нові політичні реалії? Щодо цього й ламаються усі списи.

Хунта. Фашизм. Путін

«Після путчу 2014 року та повалення законної влади силами нацистських бойовиків за американські гроші до влади в Україні прийшла фашистська хунта». Якщо сильно спрощувати, то десь такий наратив одразу після Майдану почали ретранслювати провладні ЗМІ РФ. Зусиллями російської пропаганди «Правий сектор» розрісся до масштабів марвелівської «Гідри», відповідальної за все зло, що відбувається на планеті. Слова про фашизм в Україні прозвучали від найвищих посадовців РФ, зокрема від президента Володимира Путіна, а «антифашизм» став зручною ідеологічної рамкою, що пояснювала сутність війни на Донбасі.

Прапори «Правого сектору» на щорічному націоналістичному марші 14 жовтня, 2017 рік. Фото: Сергій Мовчан

Це пояснення добре вкладалося в один із ключових для Росії історичних міфів про «Велику Перемогу» над фашизмом та призвело до консолідації російського суспільства. Частина західних політичних сил також підтримала «антифашистське повстання» на Сході України. Навіть сьогодні на міжнародних конференціях іноді доводиться чути про масові репресії проти «Donbass people» та офіційну заборону говорити російською, яка буцімто діє з 2014 року.

На руку російській пропаганді грали й невмілі потуги українських колег заперечити очевидне — наявність ультраправих як на Майдані, так і на фронті, хоч їхні численні фото регулярно зринали у соцмережах та ЗМІ. Спроба піти «в отказ» зіграла подвійний злий жарт: стала підтвердженням власної правоти для критиків Майдану та перетворила саму ідею про те, що в Україні таки можуть існувати фашисти, на небезпечну та зрадницьку для його, Майдану, симпатиків. Згадки про фашизм в Україні почали розглядатися як повторення тез кремлівської пропаганди, занадто радикальні дії ультраправих — як провокації ФСБ, а єдиним фашистом (чи то навіть гіршим за них) було визнано Путіна. Цей шаблон інтерпретації фашизму в Україні переважає і нині.

Фашизму в Україні немає

Цю тезу можна вважати симетричним ударом у відповідь, який завдає крупнокаліберна українська журналістика по ворожих позиціях. Вона ідеально підходить як для внутрішнього споживання, так і для дискурсивного експорту назовні. Її складові — це коктейль із героїзації, замовчування, відбілювання, whataboutism-у та конспірології, перемішаних у різних пропорціях залежно від ситуації.

Щиро2Під час опитування, проведеного Фондом демократичних ініціатив у червні 2019 року, 96% журналістів повідомили про існування цензури в українських медіа. 23% вважали її необхідною, а 26% були переконані, що низку тем наразі не варто піднімати у ЗМІ. Серед небажаних тем було названо негативне висвітлення українських військових, зокрема повідомлення про алкоголізм, наркоманію і мародерство серед добровольців на Донбасі; будь-які позитивні матеріали про Росію; життя на окупованих територіях; ситуація в армії; події Євромайдану; трагедія 2 травня в Одесі тощо. Головними джерелами цензури журналісти вважають власників ЗМІ (94%) та самих журналістів, що вдаються до самоцензури (48%). віддані службі на інформаційних фронтах представники українських ЗМІ впритул відмовляються бачити неонацистські символи на штандартах добровольчих батальйонів, розпізнавати свастику на одязі фірми «Sva stone», яка так полюбилася українським патріотам, чи антисемітські тексти в піснях груп, що виступають на вечірках для ветеранів. А інформаційним повідомленням, де націоналісти згадувалися б у негативному ключі, медіаспільнота намагається давати рішучу відсіч.

Надзвичайно показовою може бути ситуація з групою міжнародних розслідувачів Bellingcat — донедавна улюбленців українських ЗМІ, що долучилися до розслідування російського сліду в катастрофі малазійського «Боїнга». Та варто було групі зосередитися на діяльності українських ультраправих та опублікувати текст про фактичну окупацію націоналістами Міністерства з питань ветеранів, як російський слід «знайшовся» всередині самих Bellingcat. Його «відшукала» колишня очільниця Міністерства, а нині депутатка від партії «Європейська солідарність» Ірина Фріз, заявивши, що в групу «інфільтровані люди з ФСБ РФ».

Навіть деякі правозахисники, які засуджують насильство ультраправих проти ЛГБТ і захищають свободу слова, часто не помічають нападів ультраправих на «недостатньо патріотичних» журналістів. Для прикладу, у підсумковій статті про «найбільші зради у сфері прав людини» за 2019 рік Центру прав людини «ZMINA»3Варто зауважити, що Центр не займається системним моніторингом нападів на журналістів, а фокусується на моніторингу нападів на громадських активістів. Зі звітом «Становище правозахисників та громадських активістів в Україні у 2019 році» можна ознайомитися за посиланям не знайшлося місця для згадки про напади на журналістів телеканалу «112 Україна», сайтів Shariy.net, Страна.ua чи обстрілу офісу каналу «112» з гранатомету. Солідаризуватися зі співробітниками цих ЗМІ чи навіть визнавати їх журналістами у медіаспільноті не прийнято. Мовляв, це не журналісти, а пропагандисти. І це в умовах, коли практично усі великі ЗМІ належать надзвичайно обмеженому колу власників. Якщо простіше — олігархам. А джинса вже давно стала невід’ємною частиною української політики, чим активно користувалася і попередня «патріотична» влада.

Не вважається утисками свободи слова і тиск на опозиційні телеканали з боку Ради з питань телерадіомовлення. Навіть новину про штраф телеканалу «Наш» за інтерв’ю з прем’єр-міністром часів Януковича Миколою Азаровим на фейсбук-сторінці правозахисників уже згаданого центру «ZMINA» підписали словом «Бімба!»4Згодом підпис було виправлено на нейтральний..

До спростування ідеї існування фашизму в Україні активно долучаються і медіаексперти. Заснований у 2014 році та покликаний боротися з брехнею «кремлівської пропаганди у всіх аспектах і проявах», а нині офіційний партнер Facebook, сайт StopFake активно займався викриванням «фейків» про фашизм і нацизм в Україні. «StopFake неодноразово вказував на те, що “фашистська Україна” є однією з популярних тем російської пропаганди. Як і раніше, сьогодні немає фактичних підтверджень фактів, які б дали змогу робити гучні заяви про “повернення фашизму” в Україну», — стверджують медіаексперти. 22 березня StopFake «спростував» новину сайту Страна.ua про те, що ультраправі будуть перевіряти документи в громадському транспорті, назвавши членів тісно пов’язаної з С14 Муніципальної варти «ветеранами АТО, які хочуть допомогти в забезпеченні правопорядку в Києві».

Ще важливішою є сліпота великої частини громадянського суспільства до випадків вуличного насильства. Хоча, здавалося б, не помічати їх просто неможливо. Група моніторингу ультраправого насильства за період з 14 жовтня 2018 по 14 жовтня 2019 року зафіксувала 137 кейсів, 89 з яких мали насильницький характер. Напади на політичних опонентів, лівих активістів, журналістів, феміністок, представників ЛГБТ-спільноти, мистецькі виставки, національні меншини за останні 5 років перетворилися на буденність. Але в таких нападах ЗМІ часто воліють бачити «кремлівських провокаторів», які «створюють картинку для російського телебачення», а часом і просто стають на бік «активістів та патріотів». Особливо якщо за наявної політичної кон’юнктури чи суспільних упереджень жертви нападів не матимуть серйозної підтримки.

Динаміка ультраправого насильства
Динаміка кількості випадків насильства та конфронтації за період з 14.10.2018 по 14.10.2019

Показовою є серія ромських погромів, що прокотилася українськими містами у 2018 році. Спалення тимчасового поселення ромів у Голосіївському парку Києва та шалений медійний успіх, яким воно обернулося для ультраправої організації С14 (офіційно дозволена в Україні не неонацистська організація5Суд задовольнив позов С14 до видання «Громадське», що наполягало на своєму праві називати угрупування «неонацистським», та зобов’язав сайт спростувати цю інформацію. А 28 вересня 2019 року представники С14 заявили про перетворення організації на партію «Суспільство майбутнього».), відкрили іншим правим группам «рецепт успіху». Аж до останнього погрому, коли напад на табір під Львовом призвів до смерті однієї людини та ножових поранень кількох інших (у тому числі десятирічної дитини), нападники продовжували ходити по каналах та роздавати інтерв’ю. Після вбивства ситуація частково змінилася. Львівських нападників заарештували, у злочині традиційно побачили російський слід, але напади припинились6Маються на увазі напади на ромські поселення. Однак Муніципальна варта Києва і далі звітує про боротьбу з ромами на київському вокзалі. А пресконференція до річниці першого нападу була зірвана представниками ультраправого угруповання «Невідомий патріот»..

Схожим принципом ультраправі керуються і під час атак на ЛГБТ-прайди, транс-марші, феміністичні акції чи лівих активістів. Для медіа такі напади подаються як конфлікт між обуреними «патріотами» та «грантожерами», «антиукраїнськими силами» чи «збоченцями», а частина ЗМІ таку інтерпретацію радо підхоплює.

Працює це і в інший бік. Публічні антисемітські заяви, не кажучи вже про фізичні напади на ґрунті антисемітизму, в суспільстві переважно засуджуються. Ризики репутаційних втрат від таких дій розуміють і праві радикали, тож відвертий антисемітизм був виключений з їхніх PR-стратегій. Це дало можливість українським правозахисникам прямо заявити, що напади на євреїв практично припинилися7Оцінка рівня антисемітизму в Україні кардинально відрізняється залежно від організації. У звіті Об’єднаної єврейської общини України йдеться про 107 (90 прямих) інцидентів антисемітизму за 2018 рік. Ці дані прямо заперечує звіт організації Ваад України. Його автори критикують методологію ОЄОУ і доходять висновку, що «в 2018 році в Україні не було зафіксовано жодного випадку антисемітського насильства. Як, загалом, і у 2017-му» і що його в Україні «просто немає». У звіті ОЄОУ за 2019 рік зазначено 66 випадків антисемітизму., а вуличний антисемітизм, як явище, після Євромайдану фактично зник. Попри це, такий відступ по антисемітському напрямку та переорієнтацію на більш «зручні» цілі можна вважати винятково тактичним.

Свої серед своїх

Одразу після перемоги Майдану громадський сектор в Україні буквально вибухнув. Численні післямайданні ініціативи прагнули змін у державі, а говорити про проблему ультраправого насильства — вчорашніх союзників на барикадах та учасників бойових дій — було якось непатріотично. Навіть після вчинення кримінальних злочинів націоналісти могли розраховувати на юридичну та інформаційну підтримку. А згодом представники ультраправих груп стали невід’ємною частиною правозахисного руху, що перестав сприймати їх як чужорідний елемент.

Чи не найбільш резонансне вбивство херсонської активістки Катерини Гандзюк улітку 2018 року перетворилося на важливу тему під час президентських перегонів, яка дозволяла «топити» кандидатів від різних команд. І хоча виконавцями вбивства виявилися хлопці з праворадикальним бекграундом, ультраправі активно влилися у кампанії щодо захисту громадянських активістів від насильства. За дивним збігом у список переслідуваних чомусь не потрапили жертви нападів С14, «Нацкорпусу» чи інших націоналістичних організацій. А люди, що намагалися нагадати про цих жертв, виявлялися небажаними гостями

Лівий активіст під час мітингу «Ніч на Банковій. Знову».

Долучився до кампанії проти переслідувань активістів і відомий активіст, колишній лідер одеського «Правого сектору» Сергій Стерненко. У травні 2018 року під час сутички він вбив ножем одного чоловіка — Івана Кузнєцова, — та поранив другого8 За версією самого Сергія Стерненка, це був замах на його життя, здійснений на замовлення мера міста Одеса. У січні 2020 року колишня міністерка юстиції України часів Януковича Олена Лукаш оприлюднила матеріали експертизи, в якій зроблено висновок, що Стерненко наздогнав загиблого Івана Кузнєцова та «навмисно позбавив життя» ударом ножа в серце. Проте сьогодні, за словами нової генпрокурорки Ірини Венедіктової, проводиться нова комплексна експертиза.. Але завдяки магічній силі статусу «активіст» і «патріот» Стерненко перетворився на людину, що може бути виключно жертвою і в жодному разі не підозрюваним у вбивстві. А згодом і на відомого громадського діяча, що виступає на правозахисних дискусіях9Разом зі Стерненком участь у дискусії взяли Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко, директор представництва Freedom House в Україні Метью Шааф та інші представники провідних правозахисних організацій. та регулярно фотографується з «лідерами думок». Сьогодні сама лише ідея того, що статус Стерненка таки може змінитися на підозрюваного, викликає неабияке збурення у правозахисному середовищі.

Поповнили лави українського громадянського суспільства і члени організації «Гонор». Колишні футбольні фанати, що нападали на темношкірих вболівальників, та активісти Цивільного корпусу «Азов» сьогодні також вимагають розслідувати вбивство Гандзюк, катаються на протести в Гонконг і Париж, та, як і Стерненко, користуються цілковитою підтримкою громадського сектору.

Поступово знаходять своє місце під правозахисним сонцем і члени С14. Як повідомляє права журналістка Валерія Бурлакова, Міністерство у справах ветеранів створило робочу групу з питань моніторингу стану дотримання прав і свобод засуджених чи узятих під варту ветеранів. До складу групи увійшли ключові підозрювані у вбивстві письменника Олеся Бузини Денис Поліщук та Андрій Медведько, а також інший член С14, координатор «Спілки ветеранів війни з Росією» Олександр Войтко. Ще до того лідер С14 Євген Карась шляхом сумнівного онлайн-голосування став членом Ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро, а Поліщук очолює афілійований з С14 «Національний центр правозахисту».

Зі свого боку, представники ультраправих груп добре вивчили і специфічну мову «третього сектору». Тож тепер ми можемо почути від них про «ультралівий терор», сексизм чужоземців щодо українських жінок та про «расизм» ромських правозахисників. «Ми не расисти! Нам байдуже, який колір в тих, хто порушує права українців. Чорні вони чи жовті», — казав під час зриву пресконференції до річниці ромських погромів відомий активіст «Невідомого патріота» Євген Строкань.

Електоральні маргінали

Звісно, світ не чорно-білий, і звести оцінку ситуації з правим радикалізмом до питання, хто ж справжній фашист, Порошенко чи Путін, неможливо. Чимало експертів, принамні з певного моменту, почали звертату увагу на діяльність ультраправих організацій в Україні. Так, про напади ультраправих згадала у своєму щорічному звіті за 2019-й організація Freedom House. Але побоювання вторити російській пропаганді та відчуття лінії фронту, що проходить саме по українському питанню, вплинуло і на цілком поважних експертів.

Головною точкою розходження тут буде не питання «чи є в Україні фашизм» (відповідь на нього доволі очевидна), а масштаби цього явища. Адже якщо Росія розповідає про «фашистську хунту», то варто продемонструвати західним партнерам (а саме на них розрахована більшість звітів), що масштаби ці явно перебільшені й ультраправий екстремізм в Україні є поодиноким явищем. Справою політичних маргіналів, що не можуть усерйоз вплинути на державну політику. Довести це, здавалося б, дуже просто — через електоральні показники.

І справді, навіть у свої найкращі роки ВО «Свобода» на виборах 2012 року отримала скромні 10% голосів виборців, а на виборах до парламенту у 2019 році коаліція об’єднаних націоналістів взяла лише 2,15%, так і не подолавши прохідний бар’єр10До Верховної Ради таки увійшла одна депутатка від ВО «Свобода» — Оксана Савчук, обрана по одномандатному округу від Івано-Франківська. Також частина націоналістів знайшла своє місце у прохідній частині списку партії Петра Порошенка «Європейська солідарність».. Здавалося б, це не можна порівняти з тими ж європейськими країнами, де місцеві праві партії серйозно представлені в парламентах чи навіть керують країною, як-от в Австрії. Але тут треба зазначити кілька принципових відмінностей.

По-перше, українська політика ніколи не була ідеологічною. Ні для кого не секрет, що практично від здобуття незалежності (чи, як мінімум, від початку президентства Кучми у 1994 році) боротьба за владу в Україні точиться між фінансово-промисловими групами. Ідеологічні меседжі для них — лише засіб легітимації власного існування та мобілізації електорату. Обличчя політиків та поточна кон’юнктура важать куди більше за програмні папірці. Й останні парламентські вибори, де виборці віддавали голоси за абсолютно не відомих їм людей без політичного досвіду лише тому, що ті представляли пропрезидентську партію «Слуга народу», чудова тому демонстрація. Тож парламентські перспективи у праворадикальних партій дійсно примарні. Примарні, як і в будь-яких інших ідеологічних політсил (тих самих лібералів), якщо вони не увійдуть у ширшу коаліцію з іменитими політиками. Але чи означає це принципову нездатність потрапити до Верховної Ради чи навіть опинитися у складі коаліції переможців? Звісно, ні!

Інтегрованість ультраправих в органи державної влади, військові та правоохоронні структури, наявність зброї, вибудувана роками інфраструктура, доступ до джерел фінансування, в тому числі з державних та міських бюджетів, тотальний контроль вулиці та гегемонія націоналістичного дискурсу, що легітимує їхні насильницькі дії, дозволяють ультраправим впливати на державну політику, навіть не будучи представленими у парламенті. А часом навіть ефективніше, ніж це могли б робити парламентські фракції. Навряд чи хоч одна країна Західної Європи може похвалитися такими «маргіналами». Чи не тому Україна стала туристичною Меккою для нацистів з усіх кінців світу?

Про те, що ультраправе насильство не є поодинокими акціями маргіналів, опосередковано свідчить і статистика. Адже пік нападів протягом року щоразу припадає на важливі політичні події в житті країни, як-то президентські чи парламентські вибори, і різко падає одразу після їхнього завершення.

Динаміка ультраправого насильства та конфронтацій за тижнями спостереження

Та навіть тут ангажовані представники громадянського суспільства знаходять що сказати, аби трохи відвести удар від України. Українських ультраправих просто позбавляють власної суб’єктності. Мовляв, ідей вони нахапалися з Росії або ж прямо виконують замовлення ФСБ. Хороша стратегія з риторичного погляду (хто ж в Україні любить Росію?), яка, насправді, не позбавлена сенсу. Адже до початку протестів на Майдані українські праві активно співпрацювали як з російським ультраправим рухом, так і з європейськими однодумцями, яких зараз прийнято вважати найкращими друзями Путіна — угорськими «Йоббік» та «Фідес», французьким «Національним фронтом» Марін Ле Пен тощо. А ідеї Олександра Дугіна можна легко впізнати у заявах українських традиціоналістів. Та попри очевидні ідеологічні перетини, більшість ідей українських правих беруть початок від класиків європейського консерватизму, інтернаціонального білого расизму чи українського націоналізму.

Що ж до прямої роботи на російські спецслужби — справді існує кілька випадків, коли такі зв’язки можна прослідкувати. Наприклад, у випадку з польськими неонацистами, які в лютому 2018 року вчинили підпал Угорського культурного центру в Ужгороді. Або в ситуації з колишнім головою відколу від УНА-УНСО Едуардом Коваленком, якого віддали Росії під час одного з обмінів. У 2004 році Коваленко організовував витримані у нацистській естетиці марші на підтримку Віктора Ющенка та робив провокаційні ксенофобські заяви11 Попередній голова УНА-УНСО, а нині лідер «Братства» Дмитро Корчинський у той час так само долучився до кампанії з дискредитації Віктора Ющенка та активно співпрацював з відкрито реакційними проросійськими силами — «Прогресивними соціалістами» Наталії Вітренко та «Євразійським союзом молоді» Олександра Дугіна.. Досить показово, що в обох згаданих вище текстах журналісти не цураються слів «фашизм» чи «неонацизм». Але такі випадки бліднуть на фоні більш ніж сотні конфронтаційних чи насильницьких акцій українських ультраправих. А докази «російського сліду» в них переважно зводяться до російськомовності учасників (нібито велика кількість російськомовних людей серед націоналістів для когось секрет) чи граматичних помилок у написах (наче це свідчить про халтуру ФСБ, а не про «високий» рівень освіченості «активістів»).

… понад усе!

Хоч як прикро, відповідальність за успіхи ультраправих багато в чому лежить саме на представниках громадянського суспільства. Щоразу обурюючись черговим нападом чи актом вандалізму, лідери думок голосно запитують: «Хто ж ці виродки, що розмалювали свастиками пам’ятник Шолома Алейхема?», «Хто міг побити цих хлопців і дівчат, які вийшли на “Харків Прайд”?». І знаходять універсальну відповідь: «З-за порєбріка».

Це створює в Україні парадоксальну ситуацію, коли одні й ті самі люди захищають права людини та легітимують тих, хто їх регулярно порушує. Одні й ті ж експерти та лідери думок усіляко підтримують просування гендерної оптики в суспільстві чи проведення ЛГБТ-прайдів — і виходять на патріотичні акції разом з тими, хто на них же і нападає. Крокують поруч із нападниками на маршах «Проти капітуляції», дякують В’ятровичу чи співпрацюють у кампанії «Хто замовив Катю Гандзюк?».

Члени німецької неонацистської організації Der III. Weg на «Марші проти капітуляції» 14 жовтня 2019 року. Фото: Сергій Мовчан.

Схоже, популярний на правозахисних акціях лозунг «Права людини понад усе!», що покликаний переозначити націоналістичний «Україна понад усе!» в ліберальному ключі, повернувся до свого першоджерела. Коли мова заходить про націоналістів, ветеранів, волонтерів чи просто «проукраїнських активістів», понад усім опиняються не права людини, а етнонаціоналістичний дискурс та борці за «український порядок».

Але цю ситуацію можна було б змінити. Відмова представників українського громадянського суспільства від будь-якої співпраці з праворадикальними групами могла би стати першим кроком до втрати легітимності ультраправих. Це дозволило б об’єктивно розслідувати скоєні ними злочини та зменшити ризики вуличних нападів. Визнання проблеми фашизму в Україні та відмова від спроб применшити її також могли б вибити важливий козир з рук тієї ж російської пропаганди та суттєво покращити образ країни у світі — не як місця, куди з’їжджаються неонацисти з усього світу, а як держави, що бореться з цим ганебним явищем.

Примітки   [ + ]

1. Питання‌ ‌термінології‌ ‌часто‌ ‌стає‌ ‌наріжним‌ ‌каменем‌ ‌дискусій‌ ‌про‌ ‌правий‌ ‌радикалізм‌ ‌в‌ ‌Україні.‌ У крайніх‌ ‌випадках‌ ‌все‌ ‌зводиться‌ ‌до‌ ‌формули‌ ‌«Фашизм‌ ‌був‌ ‌в‌ ‌Італії.‌ ‌Вчіть‌ ‌історію».‌ ‌Автор‌ ‌свідомий‌ того,‌ ‌що‌ ‌між‌ ‌різними‌ ‌радикальними‌ ‌правими‌ ‌ідеологіями‌ ‌існують‌ ‌суттєві‌ ‌відмінності,‌ ‌а‌ ‌деякі‌ представники‌ ‌націоналістичного‌ ‌руху‌ ‌можуть‌ ‌засуджувати‌ ‌фашизм‌ ‌та‌ ‌нацизм‌ ‌і‌ ‌виступати‌ ‌проти‌ насильницьких‌ ‌методів.‌ ‌Але‌ ‌саме‌ ‌визначення‌ ‌«націоналісти» ‌стало‌ ‌головною‌ ‌самоназвою‌ ‌для‌ майже‌ ‌всіх‌ ‌правих‌ ‌організацій‌ ‌в‌ ‌Україні,‌ нехай ‌вони‌ ‌дійсно‌ є ‌націоналістичними ‌чи‌ ж ‌відкрито неонацистськими.‌ Та й ‌у‌ ‌лавах‌ ‌націоналістичних‌ ‌організацій‌ ‌може перебувати ‌велика‌ ‌кількість‌ радикалів,‌ ‌діяльність‌ ‌яких‌ ніхто не  ‌засуджує.‌ ‌Тож‌ у ‌цьому‌ ‌тексті‌ ‌слова «націоналісти»,‌ ‌«праві» ‌та‌ «ультраправі» ‌вживатимуться‌ ‌як‌ ‌синоніми.‌ ‌Слово‌ ‌«фашизм» ‌також‌ ‌використовуватиметься‌ ‌як‌ узагальнювальна ‌рамка‌ ‌для‌ ‌позначення‌ ‌різних‌ ‌ідеологічних‌ ‌напрямів‌ ‌правого‌ ‌радикалізму‌: фашизму,‌ ‌нацизму,‌ ‌неонацизму‌ ‌та‌ ‌інших‌ ‌дискримінативних‌ ‌ідеологій,‌ ‌але‌ ‌не‌ ‌поширюватиметься‌ ‌на‌ більш‌ ‌традиційні‌ ‌націоналістичні‌ ‌організації.‌
2. Під час опитування, проведеного Фондом демократичних ініціатив у червні 2019 року, 96% журналістів повідомили про існування цензури в українських медіа. 23% вважали її необхідною, а 26% були переконані, що низку тем наразі не варто піднімати у ЗМІ. Серед небажаних тем було названо негативне висвітлення українських військових, зокрема повідомлення про алкоголізм, наркоманію і мародерство серед добровольців на Донбасі; будь-які позитивні матеріали про Росію; життя на окупованих територіях; ситуація в армії; події Євромайдану; трагедія 2 травня в Одесі тощо. Головними джерелами цензури журналісти вважають власників ЗМІ (94%) та самих журналістів, що вдаються до самоцензури (48%).
3. Варто зауважити, що Центр не займається системним моніторингом нападів на журналістів, а фокусується на моніторингу нападів на громадських активістів. Зі звітом «Становище правозахисників та громадських активістів в Україні у 2019 році» можна ознайомитися за посиланям
4. Згодом підпис було виправлено на нейтральний.
5. Суд задовольнив позов С14 до видання «Громадське», що наполягало на своєму праві називати угрупування «неонацистським», та зобов’язав сайт спростувати цю інформацію. А 28 вересня 2019 року представники С14 заявили про перетворення організації на партію «Суспільство майбутнього».
6. Маються на увазі напади на ромські поселення. Однак Муніципальна варта Києва і далі звітує про боротьбу з ромами на київському вокзалі. А пресконференція до річниці першого нападу була зірвана представниками ультраправого угруповання «Невідомий патріот».
7. Оцінка рівня антисемітизму в Україні кардинально відрізняється залежно від організації. У звіті Об’єднаної єврейської общини України йдеться про 107 (90 прямих) інцидентів антисемітизму за 2018 рік. Ці дані прямо заперечує звіт організації Ваад України. Його автори критикують методологію ОЄОУ і доходять висновку, що «в 2018 році в Україні не було зафіксовано жодного випадку антисемітського насильства. Як, загалом, і у 2017-му» і що його в Україні «просто немає». У звіті ОЄОУ за 2019 рік зазначено 66 випадків антисемітизму.
8.  За версією самого Сергія Стерненка, це був замах на його життя, здійснений на замовлення мера міста Одеса. У січні 2020 року колишня міністерка юстиції України часів Януковича Олена Лукаш оприлюднила матеріали експертизи, в якій зроблено висновок, що Стерненко наздогнав загиблого Івана Кузнєцова та «навмисно позбавив життя» ударом ножа в серце. Проте сьогодні, за словами нової генпрокурорки Ірини Венедіктової, проводиться нова комплексна експертиза.
9. Разом зі Стерненком участь у дискусії взяли Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко, директор представництва Freedom House в Україні Метью Шааф та інші представники провідних правозахисних організацій.
10. До Верховної Ради таки увійшла одна депутатка від ВО «Свобода» — Оксана Савчук, обрана по одномандатному округу від Івано-Франківська. Також частина націоналістів знайшла своє місце у прохідній частині списку партії Петра Порошенка «Європейська солідарність».
11.  Попередній голова УНА-УНСО, а нині лідер «Братства» Дмитро Корчинський у той час так само долучився до кампанії з дискредитації Віктора Ющенка та активно співпрацював з відкрито реакційними проросійськими силами — «Прогресивними соціалістами» Наталії Вітренко та «Євразійським союзом молоді» Олександра Дугіна.